«Хто, як не ми?»: в ліцеї на Вінниччини відкрили меморіальні дошки на честь захисників
Автор:
Лариса ОЛІЙНИК
- 23 квітня у Приборівській гімназії відбулося урочисте відкриття меморіальних дошок на честь загиблих Захисників України — Олександра Мельничука та Олександра Сімчука. Історію молодого розвідника розповідаємо далі.
У гімназії Турбівської громади відбувся захід із увічнення пам’яті випускників закладу, які віддали життя за волю України. На фасаді Приборівського навчального закладу урочисто відкрили меморіальні дошки на честь захисників Олександра Мельничука та Олександра Сімчука.
Воїни які стали символом незламності та самопожертви в боротьбі за незалежність нашої держави, були не лише мужніми захисниками, а й прекрасними людьми.
Олександр Мельничук — старший солдат, навідник гранатометного взводу. Загинув 24 грудня 2024 року на Донеччині. Захиснику навіки 44.
Олександр Сімчук — спочатку зв’язківець, потім розвідник. Загинув у серпні 2023 року під час бойового завдання поблизу Чернігова, не доживши кілька днів до свого 24-річчя. Він пішов захищати країну, залишивши вдома свою сім’ю та мрії. Його тіло повернули лише після складного обміну. І замість святкування дня народження захисника, рідні мусили впізнавати його тіло в морзі. Історію Олександра Сімчука розповіли рідні захисника.
Коли батько Олександра помер, мама переїхала у село Сосонка, де хлопець завершив шкільне навчання. Далі вступив у Вінницьке ПТУ №5, навчався на зварювальника. Важке випробування випало на родину — захворіла на рак крові мама. Олександр разом з мамою переїхав до Вінниці, щоб бути ближче до родини. Три роки вони боролися за її життя. Однак у 2019 році мама померла. Потім Олександр Сімчук служив в Нацгвардії, а початку повномасштабного вторгнення пішов до лав Збройних Сил України добровольцем.
Служив звʼязківцем, а в 2023 році хлопець перевівся в розвідку. Старша сестра його відмовляла, але він сказав: «Хто, як не я?».
— У нього такий характер: якщо щось задумав, переконати його було майже неможливо, — розповідає Олена Прушко. — Брат родився в Приборівці, але останнім часом жив зі мною та моєю родиною в Сосонці, оскільки батьки померли. Добрим був, про всіх дбав, був дуже відповідальний і серйозний.
Їх у сім’ї було троє — ще є сестра Катерина, вона живе у батьківській хаті в Приборівці.
— Сашко став хрещеним батьком моєї меншої доньки, — продовжує Олена. — Дуже любив дітей. Почав купувати своїй похресниці золотий ланцюжок, дві пари сережок, кулончик. Я навіть сварилась на нього: «Не витрачай гроші!». Він говорив, що життя коротке, а дітям йому не шкода.
Захисник казав, що їде на підготовку до Польщі. Але потім щось не склалося і навчання пройшов в Україні. На зв’язок виходив дуже рідко.
— Розповідав, що їм квартиру зняли, що вони готуються, що вже зовсім скоро буде наступний етап. Сказав, що познайомився з дівчиною, навіть фото показав, — говорить сестра.
А потім Сашко подзвонив їй 9 серпня 2023 у Viber. Як виявилось, востаннє.
— Він подзвонив мені і каже: «Альона, я хочу прив'язати свою зарплатну картку до твого телефону. Коли прийде зарплата — все може статися в житті. Купи, будь ласка, айфон старшому сину». Це племінник, мій старший син, йому тоді було 15. Я кажу: «Навіщо така дорога річ? Не треба йому такий телефон». А він відповів: «Я йому пообіцяв. І хочу виконати свою обіцянку». У сина 14 серпня мав бути день народження. Я питаю брата: «А ти як будеш святкувати свій день народження 15 серпня?». А він: «Спочатку треба до нього дожити…».
І вперше попросив сестру: «Помолися за мене. Помолися, бо в нас дуже відповідальне завдання».
— Він сказав, що відправив поштою речі, які йому вже не потрібні — форму, спальник, те, що купив собі. І зарплатну картку, яку він таки прив’язав до телефону, він теж поклав у посилку. Десь за кілька днів усе прийшло.
А сповіщення сповіщення про загибель Олександра Семчука прийшло через п’ять днів.
— Тоді нам подзвонили з Вінницького ТЦК, щоб ми приїхали й написали документи, щоб оформити його як безвісти зниклого, — розповідає жінка. — Ми приїхали, привезли все, що треба. Але вже тоді прийшла офіційна відповідь: він не вважається безвісти зниклим, він загинув. А ще раніше, у серпні, він мені казав: «Альона, я написав розпорядження, щоб виплати здійснились на твоє ім’я. Якщо зі мною щось станеться…». Я його зупиняла: «Саша, не говори так! Мені ти потрібен живий, а не ці розмови».
Пізніше рідні дізналися: Сашко пішов на завдання разом із трьома хлопцями. Усі четверо загинули, їх тіла потрапили на російську територію. Під час обміну їх повернули. Захисника нагороджено орденом За мужність ІІІ ступеня (посмертно).
— Він загинув у серпні, а в Київ на опізнання нас викликали вже у вересні, — каже сестра. — Я поїхала зі своєю рідною тіткою. Ми його впізнали за татуюванням. Дочекалися документів. Нам віддали речі, які при ньому були:телефон, паспорт. Але телефон був заблокований — бо на завдання вони без техніки йдуть. Усе віддали в маленькій сумці.
Це все, що лишилося сестрі від брата. А також боротьба за одноразову грошову допомогу. Ми вже раніше писали, що Олена Прушко вже третій рік поспіль бореться за виплати — адже вона була єдина на утриманні брата, а батьків у них давно померли.
Читайте також:
Встановлення групи інвалідності через ЕКОПФО: які критерії оцінює комісія і чому можуть відмовити?
Пільги та знижки для УБД від бізнесу Вінниці: де заощадити та як отримати підтримку
© 2026 20minut.ua
