«З полону повернувся незрячим на обидва ока»: коли катувати стали менше, написав вірш про маму
Автор:
Віктор СКРИПНИК
- Два роки утримували у російському полоні добровольця, який служив навідником мінометного розрахунку, 49-річного Юрія Дмитрієва.
- Весь цей час його мамі не повідомляли, де він, бо перед тим жінка перенесла інсульт.
- Журналіст «20 хвилин» розмовляв з мамою і її сином після того, як він повернувся з полону, на прохання автора, чоловік надіслав вірш, який написав у катівні російських варварів.
—Перед мамою я відчував велику провину, — говорить Юрій Дмитрієв. — За що? Коли йшов на фронт, не сказав про це. Не хотів ранити її хворе серце. Пізніше мама дізналася де я. Друга провина — не подзвонив перед виходом на завдання, під час якого мене взяли у полон. Не встиг. Два роки мучився, що мама не чула мій голос і не знала, де я. Спокутою за це став вірш, присвячений мамі. Його рядками я просив вибачення у найдорожчої у світі людини. Хоча не знав, чи прочитає вона його. Бо ж писав не на папері. У полоні це неможливо. Та й не міг писати, бо втратив зір. Писав подумки. Вірш дотепер у моїй голові.
Що ще почув журналіст «20 хвилин» від звільненого з полону Юрія Дмитрієва і його мами пані Ольги? Дмитрієви із села Русава, що за декілька кілометрів від Ямполя, до речі, таку само назву має річечка, що протікає через їхнє село.
«Мамо, наш Юрко вернувся»
Про повернення середульшого сина з полону його мамі Ользі Дмитрієвій розповів старший син Сергій. Ось як згадувала про це пані Ольга під час розмови з журналістом «20 хвилин».
—У той день Сергій подзвонив, — розповідає пані Ольга — Ще не встиг слова сказати, а я вже почула його хвилювання, думаю, чого він такий стривожений. Каже, мамо, наш Юрко вернувся! Слухаю і не розумію, про що це він. Запитую, звідки вернувся? Тоді він уже все розповів, що Юри два роки не було, бо його взяли у полон. Почав мене заспокоювати, говорив, що мовчали, щоб мене не хвилювати.
Мама запитала, звідки у Сергія інформація про Юру. «Я його зустрічав на кордоні, — сказав син. — Мене відпустили зі служби. Потім був з ним у госпіталі, там залишив його лікуватися. Я перший серед нашої родини обійняв його. А він, як тільки зійшов з автобуса, запитав, як мама?».
Звільненого з полону Юрія Дмитрієва земляки зустрічали у місцевому Будинку культури. Як каже, його мама, сина стільки людей обіймало! Робили це і дорослі, і малі.
Староста села Вілен Жереб вручив йому великий каравай на вишитому рушнику. Пов’язав державний прапор. Несподіванкою для мами став виступ її двоюрідної сестри Людмили Оприсняк. Жінка зачитала зі сцени вірш. Перед тим, як почати декламувати, сказала, що Юра написав його у тюрмі у російському місті кемерово. Мама слухала ці слова, а серце так калатало, здавалося, чути на весь зал.
—Я нічого не знала про цей вірш, — розповідає мама Юрія пані Ольга. — Бо ж він, як приїхав у село, спершу пішов до людей у Будинок культури, я теж туди прийшла. Вже вдома розпитала його. Це він так вибачався перед мамою за те, що змусив її так багато хвилюватися. Я казала, що серце мами все відчувало. Хоч не знала толком, що й до чого, але здогадувалося, що з сином не все добре. Дуже зле мені було у той день, коли його схопили у полон. Говорила про це старшому сину. Казала, так мені недобре, не знаю, чому. Сергій, зрозуміло, заспокоював. Одна подушка знала про те, скільки сліз я виплакала.
"Син спав, а я столяа і не могла надивитися на нього"
Після хвилюючої зустрічі у сільському клубі Юра з мамою пішли додому. Разом з ними прийшли родичі. Вже коли й вони розійшлися, мама з сном залишилися удвох.
—Ми ще до півночі не могли наговоритися, — каже пані Ольга. — Про що говорили? Згадували, яким Юра був малим, як підростав, як навчався у школі, як потім поступив у Вінниці в училище, набув спеціальність майстра-червонодеревника. Юра розпитував про тата, який помер десять років тому. Говорили про все, тільки не про війну. Син, було, хотів щось згадати, як йому було важко, але я попросила не говорити, бо для мене це дуже боляче уявляти муки дитини.
За словами співрозмовниці, коли настала пізня ніч, її син сказав, що хоче відпочити. «Він заснув, а я тихенько зайшла у кімнату і ще довго дивилася, як син спить. Не могла надивитися за ці роки, відколи не бачила його», — говорить пані Ольга.
На ранок вона принесла банку свіжого молока і напекла млинців. Свооєї корови не має, у сусідів попросила молока. «Юра казав, мамо, я так хотів ці два роки напитися свіжого молока! Мені навіть снилося воно, таке смачнюче, якого нема більше ніде у світі, як у нас у Русаві. Ще він хотів маминих млинців. Коли поснідав, сказав: «Оце я наївся! За всі два роки».
«Нам нічого не повідомляли: ні яке число, місяць, де ми…»
Під час розмови з мамою звільненого з полону Юрія Дмитрієва сина вдома не було. Він проживає у Києві, разом з дружиною виховують двох донечок. Юрій ще продовжує лікування. До війни мав проблеми з правим оком. У полоні втратив зір. І тільки після повернення додому і лікування у шпиталі зір частково відновився: на ліве око бачить, на правому зір дуже поганий. Йому встановили другу групу інвалідності.
На вихідний син приїжджає додому в село, говорила його мама пані Ольга. Можете тоді зателефонувати, порозмовляти.
—Юрику, йди до телефону, кореспондент дзвонить, — чую у слухавці, як мама кличе сина.
Як розповів військовий, окупанти взяли його у полон поблизу Ізюма на Харківщині. Перед тим схованку наших бійців закидали гранатами, димовухами, хімічними засобами. Його поранило у ліву скроню, він втратив свідомість. Забирали непритомного. Коли прийшов до тями, зрозумів, що на ліве око бачить тільки світло, хоча до того гострота зору становила сто відсотків, на праве перестав взагалі бачити.
Розмову розпочали з вірша, написаного у тюремній камері. Каже, було це у російському кемерово. З’ясувалося, ніколи раніше вірші він не писав. Що спонукало зробити це у таких складних умовах?
—Коли тебе залишили без пам’яті, без мови, нас змушували розмовляти лише російською, принижували, коли в тебе відібрали всі твої речі, хотілося залишити щось своє в собі, — говорить Юрій Дмитрієв. — І щось зробити таке, щоб залишилось назавжди. Для мене це був внутрішній поштовх — щось своє залишити. Розумієте, коли ти сліпий і ще й у повній невідомості: не знаєш, що з тобою завтра буде, куди тебе ведуть чи етапують, нам нічого не повідомляли — ні дня, ні числа, ніякої інформації, то ця невідомість привела до того, щоб хоча б якась згадка залишилася. Просто захотілося вибачитися, чесно кажучи, перед усіма, особливо перед мамою.
— А за що вибачатися, Юра, перед мамою?
— За те, що не попрощався. Я повідомив маму, що я пішов, але не сказав куди.
—А у вас була можливість повідомити?
— Так, на той час була. Але мама не знала, що я воюю.
Уперше розповів про вірш психологині у шпиталі
—Коли нас перевели в інший заклад там стали трохи краще годувати, три рази на добу, гаряче давали, — продовжує звільнений з полону військовий. — Думаю, це через те, що почалися обміни. Спочатку відновилося світло в очах. На обидва ока. Світло з’явилося перед самим звільненням.
А зір на лівому оці частково відновили вже після звільнення — у шпиталі в Києві після двох місяців лікування. Праве — ні. Лікування ще триває.
Зараз у мене друга група по зору.
— Ви писали вірш не від руки ж, а подумки, так?
— Я його запам’ятав. Інакше ніяк. Потім записав у шпиталі.
Рядки складалися самі. Я перечитував їх у голові. Думав про дім, дружину, маму. Хотів обійняти.
— Вірш тяжко дався?
— Ні. Дуже легко. Спонтанно. Від душі.
— Які рядки найбільше вразили?
— Про маму.
—Комусь розповідали про це?
—Нікому не розповідав, — каже співрозмовник. — Уперше — психологині в шпиталі. Вона сказала, що треба поділитися.
На папір записав побратим по лікарняній палаті з 80-ї бригади
Після того, як психолог пані Аліна у Київському шпиталі порадила звільненому з полону Юрію Дмитрієву записати вірш на папір, він попросив зробити це побратиму по лікарняній палаті. Каже, зробив це Дмитро Горбань, військовий 80-ї бригади, киянин.
—Потім я поділився з тіткою Людмилою, — продовжує пан Юрій. — Попросив, щоб вона прочитала мамі в клубі, бо сам не зможу. Вірш дуже емоційний, важко було читати без хвилювання, без сліз.
— Під час написання теж хотілося плакати?
— Так. Серце не камінь.
—Який момент найбільше вразив?
—Мабуть про мамину сивину, мама інколи говорить: діти виросли, а мама посивіла. Запам’ятав ці слова. Відобразив їх у вірші.
Фрагмент вірша — вибачення перед мамою
Перед тим, як опублікувати фрагмент рядків, написаних у полоні Юрієм Дмитрієвим, нагадаємо: він не поет, не літератор, не філолог, ніколи не писав ні поезії, ні прози. Віршовані у полоні рядки дали можливість подумки повернутися до мами, у рідне село. Це заспокоювало душу, полегшувало катування. Згадка про найдорожче ставала цілющими ліками.
Тим, хто не пройшов каторгу полону російських варварів, не зрозуміти пережитого військовим. Це не докір. Це констатація факту. Прочитайте рядки, що народилися у полоні.
—Ти прости мене, Мамо, що пішов, не простившись, Повернусь, обіцяю, в обійми твої. І пройдемось ми разом По стежині дитинства, На долинах, де верби, Пам’ять ту бережуть. І настане те щастя, що мріяв не раз я, Не покину більше рідних країв. Пригорнуся щокою та пригладжу рукою Волося твоє все в сивині… Не турбуйся, рідненька. Не покину я краю, Не поїду від тебе Ніколи в житті.
(Полон, Кемерово, 15.02.2025).
Читайте також:
«Я подав до суду на поліцію і ТЦК»: продовження скандальної історії з поліцейським із Хмільника
«Поки лікувався, мене записали у СЗЧ»: офіцер довів, що він не дезертир, але як повернути зарплату?
«У полон я не здамся, там мене не шукай»: одна частина тіла Героя у Харкові, друга — у Кривому Розі
«Чув, що їх викрала міліція»: колишній голова Гайсина розповів, як зникли скульптури сфінксів
© 2025 20minut.ua
