«З дитинства я страшенно боюся голок»: історії вінничан, які стали почесними донорами
Автор:
Михайло КУРДЮКОВ
- Ми поговорили з трьома вінничанами, які регулярно здають кров або її компоненти. Кожен з них має звання почесного донора України і виконав майже сто донацій.
- Хто ці люди. Чому вони почали здавати кров для незнайомців. Які емоції вони відчувають, займаючись цією справою. Та чим жертвують заради допомоги іншим.
Цей матеріал вперше публікували у 2020 році. Сьогодні, 14 червня 2024-го, у Всесвітній день донора крові, ми знову хочемо поділитися з вами історіями цих неймовірних людей.
Саме завдяки донорській крові щороку чимало людей в усьому світі отримують другий шанс на життя. Серед них і вінничани. І сьогодні, і завтра, і через рік комусь з них, або нас, буде потрібна кров донорів. Зазвичай, ми не маємо ніякого уявлення про те, якого вони віку, як вони виглядають і навіщо стають донорами. Але саме завдяки їхнім вчинкам, деякі з нас досі живі.
Олександр Тьо
(менеджер)
— Стати донором я вирішив років так 10-12 тому. Але не можу сказати, що я цього хотів. Перший раз я здав кров, коли старший брат попросив зробити це для двоюрідної сестри, яка була в положенні. З дитинства я страшенно боюся голок, тому перспектива ще раз встромити її в вену, мене не тішила, але сестрі потрібна була допомога і я погодився.
Після здачі я почав вивчати питання донорства. Дізнався багато малоприємної інформації, наприклад, що донорської крові катастрофічно бракує. Голок боятися я не перестав, але вирішив, що буду ходити в центр переливання крові регулярно. Процес затягнув і зараз я маю десь сотню здач. Більшість з них — це донації плазми. Якийсь час здавав її чи не щодва тижні.
Обрав плазму, тому що її можна здавати набагато частіше, ніж кров. Кров, грубо кажучи, можна здати 4-5 разів на рік, а плазму — 15-20. Тим більше, що за моїми спостереженнями, плазму здає менше людей, адже процес більш затратний по часу. Якщо всі ці здачі перевести в людські життя, яким вона могла допомогти, вийде вражаюча цифра.
В якійсь мірі, цікава кожна здача. Це наче невидимий зв’язок з людиною, для якої ти здаєш. Донорство — це щось більше за пригощання жуйкою, або тримання за руку, ні, це набагато глибша і серйозніша річ. Напевно, цей зв’язок з людьми і є одним з тих небагатьох кайфів, які можна отримати завдяки донорству.
Пам’ятаю, як мені довелося здавати кров для чоловіка однієї жінки. Ми не були знайомі, але вона хотіла віддячити, намагалася дати гроші. Я відмовився і почав уходити. Жінка почала бігти за мною, а потім заплакала. Їй було важко усвідомити, що існують люди, які готові здавати кров для інших просто так, не за винагороду. Це один з найприємніших випадків за весь час.
Я не вважаю свою справу якимось супергеройством, але дуже круто бодай трішки бути до цього наближеним. Насправді все дуже просто: я маю кров, вона може допомагати іншим, навіть врятувати чиєсь життя, при цьому я не завдаю ніякої шкоди своєму здоров’ю. Іноді я думаю, що, можливо, це єдина справа, якою я справді приношу користь суспільству.
Донори мають певні рекомендації, до яких я намагаюся дослухатися. Стараюся вести активний спосіб життя, не палю, намагаюся висипатися і не їсти жирного. Можу випити вина кілька разів на рік, але у невеликих дозах.
На мою думку, наша держава приділяє недостатньо уваги промоції донорства. Можна зустріти якісь локальні акції поп-виконавців і політиків, але вони робляться радше для власної реклами, ніж для допомоги іншим. Не вистачає масштабної реклами на білбордах і на телебаченні. Я проти радикального нав'язування будь-чого, але не робити зовсім нічого, також не правильно. Донорство має культивуватися, щоб люди хотіли долучатися до нього, а не просто похитали головою, мовляв, молодці-молодці, і вже наступної миті про це забули.
Світлана Палюх
(молодша медпрацівниця)
— А я вже і не пригадаю, в якому році вперше здала кров. Думаю, що було це десь 23 роки тому. Тоді я прийшла працювати на станцію переливання крові. До цього з донорством справи ніколи не мала. Був День захисту дітей і нас попросили здати кров, здала, а далі затягнуло. То для діток треба було здавати, то незнайомці приходили до станції і просили здати для їхніх близьких. Родичам також з цим допомагала, і для дочок здавала, коли на пологи треба було.
Зараз на моєму рахунку близько сотні донацій. Ще десять і на Заслуженого донора України можна претендувати. Але ж не це мета, головне, що моя кров може комусь врятувати життя. Це ж так просто для мене і так важливо для когось іншого.
Я працюю на станції переливання крові, але це не означає, що якби працювала деінде, то не приходила б сюди. Думаю, якби мене попросили, то з легкістю прийшла б.
Під час карантину на станції було важко з донорами. Їх було дуже мало. За день могло прийти і десять, і дванадцять людей. Не пам’ятаю, щоб колись була така ситуація. Але нічого, впоралися, і зараз вже приходить більше.
Думаю, що людей треба залучати до цієї справи, розповідати про її важливість. Люди мають розуміти, якщо вони та їхні близькі не потребують донорської крові, то це не означає, що вона не потрібна комусь іншому. Будь-якої миті може статися аварія, люди опиняться в лікарні з великиим крововтратами, а для їхнього прятунку знадобиться не один літр донорської крові, можливо навіть рідкісної групи. Звісно, її будуть брати з запасів нашого центру. Але запаси не вічні, і їх постійно потрібно поповнювати.
Я й сама намагалася агітувати друзів та близьких ставати донорами, але виявилося, що багато з них переживають за своє здоров’я, хибно вважаючи, що їм занесуть якісь інфекції. Можу запевнити, що ніякої зарази вам не занесуть, тут все стерильно і безпечно.
Віталій Рязанов
(військовослужбовець)
— У 2001 році я вступив до військового училища в Полтаві. Мені якраз виповнилося 18 років, тож мене почали залучати до здачі крові. Приїжджали з центру переливання, проводили з нами теоретичну роботу, розповідали про користь донорства. Ті з нас, хто погоджувався, могли прямо на місці здавати кров. У цього всього був приємний бонус, адже за кожну донацію нам додавали день до канікулярної відпустки. Після першої здачі я зрозумів, що віддавати частинку себе заради порятунку інших, приємно.
Завдяки донорству я виграв конкурс від журналу «Максим». Треба було сфотографуватися під час читання журналу. Я попросив, щоб медсестрички зробили кілька кадрів, коли я здавав кров. Відправив фото в київську редакцію і виграв годинник Ferrari.
Кров я здавав впродовж кількох років, а потім перейшов на плазму. Було чимало випадків, коли моя плазма допомагала людям з сильними опіками, під час операцій, або після аварій. Доводилося допомагати і дружині начальника, і діткам з онкологічними захворюваннями. Пам’ятаю, як ціла родина потрапила в аварію. Мені тоді зателефонували і сказали, що треба багато третьої позитивної. Всі знали, що я здаю, тому зверталися до мене часто.
Кілька років тому я перебрався до Києва. У цьому місті зосереджена велика кількість онкологічних клінік, тому тут великий попит на тромбоконцентрат info. Мені регулярно телефонують і просять стати донором. Стараюся завжди відгукуватися.
Якось здавав тромбоконцентрат для батька незнайомої дівчини. Після здачі вона підійшла до мене і спитала, скільки я за це беру. Відповів, що роблю це безкоштовно. Вона сильно здивувалася, що хтось може робити це за просто так. Якщо не помиляюся, її батькові на місяць проводили десять таких процедур. Їй не лише було важко знаходити донорів, але й кожному з них доводилося платити по кілька тисяч гривень.
Мені повезло, що і у Вінниці, і у Києві керівництво підтримувало мене. Навіть коли нас було лише п’ять чоловіків у колективі, начальник все одно відпускав мене до центру переливання. Але іноді було настільки багато роботи, що одразу після здачі потрібно було повертатися в штаб, щоб закінчити проект.
Якось начальник сидів поряд, а мені зателефонував лікар, сказав, що сталася аварія, у реанімацію поступила маленька дівчинка, у неї були розірвані внутрішні органи, розпочалася сильна кровотеча. Він вислухав і, звісно, відпустив мене.
Якщо розглядати донорство з філософської точки зору, виходить, що разом з кров’ю ти віддаєш частинку себе, і десь там нагорі тобі це зараховується. Загалом, я був донором близько ста разів, думаю, що, в якійсь мірі, Всесвіт віддячує мені за ці добрі вчинки.
Буду відвертим, роль зіграв і той факт, що за кожну здачу можна отримати додатковий вихідний. Я використовую їх під час відпустки. Так у мене виходить більше часу проводити з рідними і друзями, допомагати батькам.
Мама у мене глибоко віруюча людина, вона одразу сказала, що колись Ісус проливав свою кров за людей, а тепер я проливаю свою, це добра справа. Батько завжди казав, що допомагати іншим — це вершина людського призначення. Поки маєш здоров’я — треба робити.
Читайте також:
«Не збідніє рука, що дає…»: як наш журналіст вирішив стати донором і пішов здавати кров
«Це абсолютно китайське дитя». 43-річна вінничанка виношує хлопчика для пари з Уханю
© 2024 20minut.ua
