Як Вінниця допомогла відновити Незалежність Україні? Інтерв’ю з активістами і хронологія тих подій
Автор:
Валерій ЧУДНОВСЬКИЙ
- 24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосувала за Акт про Незалежність України. До зали внесли наш стяг, натовп на вулиці скандував «Незалежність! Незалежність!».
- Однак шлях до цього був тернистим: люди оголошували голодування, недозволені мітинги закінчувалися сутичками з ОМОНом, а за демонстрацію синьо-жовтого прапора можна було сісти за ґрати.
- Як же ж вінничани допомагали Україні вийти з «тюрми народів»?
Журналіст, автор ютуб-каналу «Вони говорять» Михайло Курдюков опублікував документальний фільм про боротьбу вінничан за незалежність.
«Чудово, що сьогодні (24 серпня — авт.) всі говорять про відновлення незалежності нашої любої країни. Але мені дещо прикро, що в тих розмовах йдеться лише про події столичні. Ніби у нас тут, у Вінниці, нічого й не було. А от було у нас все! — пише Курдюков. — Акції протесту, політичні голодування, пікетування управління КДБ, затримання активістів ОМОНом, були розстрільні списки від ГКЧП. На власний страх і ризик, за спиною бронзового «вождя» підняли перший жовто-блакитний прапор».
«Мені вдалося запросити до участі чи не усіх найактивніших містян та містянок тих часів, а також сучасних істориків, які досліджують тему, й завдяки цьому таки отримати відповідь на питання: як Незалежність дісталася Вінниці?», — додав журналіст.
Ви можете переглянути повністю відео тут або на YouTube. У матеріалі подаємо скорочену, текстову версію.
Про Вінницю перед розпадом СРСР
У 80-х в СРСР був апогей епохи застою: величезна політична криза, вибратися з якої комуністам так і не вдалося. Найбільш впізнаваними ознаками того періоду був товарний дефіцит і довжелезні черги до крамниць.
В одній з тогочасних вінницьких газет йшлося:
«Ще не так давно полиці магазинів вгиналися від усіляких товарів широкого вжитку. Доходило навіть до того, що на більшість з них держава декілька разів знижувала ціни. Це ті ж меблі, одяг, взуття, побутова техніка, — йшлося в одній з тогочасних газет. — Ковбаси, вершкове масло, тверді сири вкривались пліснявою, а оселедці давали в навантаження до більш ходового товару. Був широкий вибір цукерок, печива, тортів. Куди ж це все поділось сьогодні?».
— У той час у Вінниці зростала пиятика, хуліганство, злочинність, — каже історик, заступник директора «Музею Вінниці» Сергій Гула. — У 1987-89 роках були випадки рекету. Це показувало те, що система колапсує.
— Люди почали протестувати проти брехні, зокрема, через замовчування наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, — каже Олена Яворська, яка в 1991 році була депутаткою Вінницької облради. — Так само протестували проти брехні за той уявний «добробут»: коли компартія казала, що все добре, а люди бачили порожні прилавки в магазинах.
Перше підняття нашого прапора
Вперше, публічно, синьо-жовтий замайорів у Вінниці 21 жовтня 1990 року. Тоді це було великою сміливістю, бо як відзначив директор «Музею Вінниці» Олександр Федоришен за демонстрацію «націоналістичних символів» можна було потрапити за грати, як мінімум, на 15 діб.
Перший синьо-жовтий прапор, піднятий у місті, пошила активістка Лариса Корнієнко. Зробила це у себе на квартирі, використовуючи підручні матеріали: постіль, штори.
Перед тим прапор освятили біля будівлі органної музики (нині Спасо-Преображенський кафедральний собор). Освячували клірики Української Православної церкви — протоієрей Стефан Синюк, Василь Рішко, Агафангел Давидовський, Олексій Мельничук, протодиякон Миколай Кравець.
О 16.45 стяг урочисто підняли на площі перед виконкомом, за «спиною» пам’ятника Леніну. За це, до речі, «по шапці» прилітало місцевим комуністам від керівництва, адже ті ніяк не припинили ці прояви українськості.
Сама ж Лариса Корнієнко, час від часу, чіпляла у себе на балконі, в багатоповерхівці, яка була на Соборній (тодішня Леніна), маленькі синьо-жовті прапори.
«У моїй квартирі народився вінницький Рух. Тут постійно товклися його ініціатори і засновники Володимир Мулява. Олександр Нижник… Тут вони писали свої перші документи», — говорила вона.
Про Рух, протести та пікет «катів українців»
Трохи повернемося назад. У 1985-му до влади прийшов Горбачов, почалася так звана «перебудова». Для нашої історії цей період важливий найперше тим, що тоді зʼявилася громадсько-політична організація «Народний Рух України за перебудову», або ж просто Рух. Його відділення були й у Вінниці.
У 1990-му в Україні вперше мали проходити альтернативні вибори депутатів до Верховної Ради. Це вперше, коли у Верховній Раді зʼявилася демократична опозиція. З-поміж не комуністів від нашого міста зміг пройти лише Арсен Зінченко.
Інший кандидат — засновник вінницького Руху Володимир Мулява програв тодішньому митрополиту Вінницькому і Брацлавському Агафангелу. Донедавна, а можливо й досі, людині проросійських поглядів.
Також були вибори до місцевих рад. Вінницьким комуністам не подобалася така раптова демократизація, тому вони всіма силами намагалися перешкоджати передвиборчій кампанії опонентів, зокрема, звинувачуючи в антисемітизмі.
Рухівці терпіти цього не стали й пішли пікетувати обком (нині це приміщення Вінницької ОВА). На ті часи несанкціоновані мітинги вважалися незаконними, їх учасників штрафували, доставляли у відділки міліції, погрожували. Хоча спротиву вінничан це не зменшувало.
Серед активістів був Валерій Палій, який на той момент був на посаді заступника голови крайового відділення Руху.
— Ми встали на сходи обкому партії, почали агітацію. І тут лунає команда до міліції, щоб ті застосували проти нас ОМОН! — говорить Палій. — Тобто, спецпідрозділ, який мав боротися із бандитизмом, пакував рухівців, які були найбільшими ворогами для тодішньої влади. Мене і ще десь 15 людей заштовхали в бус. Я їм розказав, яка «їх мама народила» і що вони будуть страждати за це все життя. Падлюки, протримали до ночі у відділенні.
Сьомого листопада на день великої жовтневої революції містяни рушили колоною до будівлі КДБ з плакатами «Останній парад імперії». Як виявилося, це справді був останній парад імперії, але тоді про це ніхто ще не знав.
Вадим Вітковський, тодішній речник Головного управління СБУ у Вінницькій області (саме таку офіційну назву мало КДБ), згадує, що побачив тисячний люд перед управлінням: тримали в руках плакати, називали КДБістів — катами українського народу.
— Начальник дав команду, щоб перекрити всі входи-виходи, бо могла бути загроза прориву в будівлю. Я ж зі свого вікна бачу, що одним із лідерів мітингу є Володимир Мулява. А ми з ним були добре знайомі, — згадує Вітковський. — Тож я вийшов до людей, попросив у Муляви мегафон, і сказав людям, що ми не маємо стосунку до тієї пори репресій, не застали тих часів, а нині таких дій проти народу немає. І якщо в Україні зміниться влада, то ми присягнемо на вірність їй та українському народу. Після мого виступу натовп почав заспокоюватися і ми разом рушили далі, в Центральний парк.
Масштабне голодування
Влітку 1990 Народний рух провів свою найбільшу акцію у Вінниці 57-денне політичне голодування перед міською радою. Організував його вже згаданий Володимир Мулява. Серед його вимог було закриття сфабрикованих проти рухівців справ, припинення переслідування та перешкоджання законній діяльності руху. Раніше комуністи обіцяли виконати ці вимоги, проте не дотрималися слова.
Пізніше Володимир Мулява зізнавався, що не очікував такого резонансу, адже підтримати його приходили тисячі вінничан. Участь у самому голодуванні взяло щонайменше кілька сотень людей. З підтримкою приїздив і Левко Лукʼяненко. А про подію писали у центральних радянських ЗМІ.
«Спершу нас намагалися розігнати силою, потім не звертати увагу, — говорив Мулява. — Але людей на площі збиралося стільки!.. Зрештою, влада змушена була піти на переговори. Відбувалися вони у залі обласної ради. Розмову транслювали на площу, де зібралися сотні людей. Після підписання угоди, де влада зобов’язувалася виконати наші вимоги, ми припинили голодування».
Незалежність — відновили, «вождя» — повалили
У день Х, 24 серпня 1991 року, уся Вінниця слухала передачі з Верховної Ради. А ще вінничани копали картоплю, бо тоді був саме час. Тому чимало людей поїхали за місто, на городи.
24 серпня 346 депутатів проголосували за Акт проголошення незалежності України. З того часу ми щороку і відзначаємо День Незалежності.
Вже 25 серпня вінничани вийшли на мітинг під міську раду на підтримку Незалежності. На тій акції присутні засудили серпневий путч (ГКЧП — авт.) і вимагали покарання для його учасників. Іншою вимогою була заборона Комуністичної партії України, адже її керівництво підтримало заколотників. Останню вимогу виконали вже 30 серпня.
1 грудня 1991 року пройшов Всеукраїнський референдум. Його провели для максимальної легітимності української незалежності.
На референдум винесли одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» І 90 відсотків відповіли ствердно. У Вінницькій області за незалежність проголосував 1 мільйон 242 тисячі 244 людини. Це 94,4%.
Того ж дня відбулися перші президентські вибори. 72,3% виборців проголосували за Кравчука. 18,2% за Чорновола. 3,3% — за Левка Лукʼяненка.
І останньою знаковою подією тих років став демонтаж пам'ятника Лєніну з центру Вінниці. Це сталося в ніч на 20 травня 1992 року.
Активіст УНА-УНСО Олександр Канарський згадує, що гарячі дискусії із комуністами щодо «доцільності» знесення бронзового пам’ятника тривали ще з 1990-го. Втім місцева влада стала на бік тих, хто за демонтаж.
— Леніну підрізали «ноги», надягнули зашморг на «шию» і підняли краном. На жаль, це відбувалося вночі, але ми максимально затягували процес вивезення пам’ятника з площі, щоб люди, які зранку йшли на роботу, побачили поваленого ідола, — каже Канарський.
На сьогодні й досі зберігається таємниця, куди ж подівся вінницький Ленін. За одними чутками, його вже порізали та продали, за іншими — сховали «до кращих часів».
«Що було далі з найактивнішими вінницькими борцями за незалежність? Головна мета була досягнутою. Україна знову була незалежною. Одні пішли в політику, аби розбудовувати молоду державу. Інші у викладання. Треті в правники. Четверті — в журналісти й так далі. Не варто забувати й про те, що почалися лихі 90-ті. Часи, коли перш за все потрібно було думати, як прогодувати родину, а вже потім про політику і все інше», — каже в кінці відео автор каналу «Вони говорять» Михайло Курдюков.
До слова, на ютуб-каналі «Вони говорять» є відео про ракетний обстріл Вінниці 14 липня 2022 року: у ньому Михайло Курдюков відновлює хронологію подій, говорить з людьми, які пережили це пекло та побував у зруйнованому Будинку офіцерів. Посилання на фільм.
Читайте також:
Стадниця виросте. Обговорюють новий генплан для села біля Вінниці
Що ви знаєте про Державний прапор України? Тест від 20minut.ua
Дадуть до 500 тисяч гривень. У Вінниці запроваджують програму підтримки для старту і розвитку бізнесу
© 2024 20minut.ua
