«Всі бої записує на відео». Поради воїна-штурмовика побратимам, які йдуть на «нуль»
Автор:
Віктор СКРИПНИК
- Він служить у 28-й бригаді, його позивний «Джокер».
- Про його сміливість і відвагу дізналися із запису в YouTubе.
- Знайти контакти воїна було нескладно — ми з ним земляки.
- Під час розмови попросив «Джокера» дати поради тим, хто йде на фронт: як пережити перший бій, перші обстріли…
Віталій з Могилів-Подільського району. У перший день великої війни добровольцем поїхав у військкомат. Коли повернувся додому, йому повідомили, що викликають за повісткою.
— Запізнилися, — відповів Віталій. — Я вже був у військкоматі.
Йому пропонували йти у Нацгвардію, саме там служив строкову службу. Відмовився.
Разом з першою групою мобілізованих його відправили у 28-у окрему механізовану бригаду імені Лицарів Зимового походу. Так вчорашній нацгвардієць потрапив у піхоту. Через пів року став командиром відділення. Згодом очолив штурмову групу. Про його сміливість свідчить нагорода — «Золотий хрест».
У нього за плечима гарячі точки війни. Його група виконувала такі завдання, на які не наважувалися йти інші. Є чим поділитися з тими, хто йде на фронт.
Попросив Віталія дати поради, як адаптуватися у першому бою; як рятуватися під час обстрілів; як здолати страх; з якою періодичністю телефонувати рідним тощо.
Перед тим, як відтворити його відповіді, скажу, що нині він проходить ВЛК після лікування поранення ноги. Щодо поранення, каже, сам накликав на себе біду. Як усе сталося, розповімо далі. А тепер поради командира штурмової групи 28-ї бригади, який з перших днів на війні.
«Почався обстріл — впав і лежи, не треба нікуди бігти»
Найперша порада, яку назвав військовий, це дослухатися до порад тих, хто раніше від тебе на фронті. Особливо до тих, хто же «обстріляний», побував у гарячих точках. Якщо їх уважно слухати, можна багато чого навчитися і тим самим убезпечити себе у складній ситуації.
Вони у свою групу беруть двох новачків і ті йдуть на завдання з уже досвідченими штурмовиками. Під їхньою опікою відбувається період адаптації.
Найбільш тривожним і стресовим є перший обстріл. У багатьох виникає бажання якнайшвидше кудись втекти, десь сховатися.
— Почався обстріл — впав і лежи, не треба нікуди бігти, нікуди тікати, — говорить Віталій. — Бажано залягти у будь-яку заглибину, що є поруч. Дуже небезпечно перебігати з позиції до окопа.
Він уперше потрапив під обстріл під Херсоном. Каже, тоді їх крили всю ніч. Снаряди падали поруч. Укриттям служили канали системи зрошення. Вибухи були настільки сильні, що земля двигтіла, здавалося, їх ось-ось викине з тієї канави.
— Всю ніч молився і курив, — так згадує про свій перший обстріл співрозмовник. — Думав, уб’ють, але вижив.
Повторює уже сказані слова: молився і курив…
Він починав службу піхотинцем. Порада піхотинцям давно відома:
— Хочеш жити — треба копати, — каже воїн. — Щоб вижити, зариватися в землю необхідно щоглибше. Піхотинці сплять у багнюці, Піхотинцю за щастя, коли його завезуть у лазню, така його доля. Про це теж має знати кожен з тих, кого мобілізують чи йде добровольцем.
Навчися стріляти з різної зброї
Не лінуватися вчитися — ще одна порада штурмовика. Мій співрозмовник опанував декілька видів зброї. Навчився стріляти з Джавеліна, ПТУРа (протитанкової керованої ракети), гранатомета, кулемета, за необхідності, сідає за кермо автомобіля. Машину водить вправно. Недарма інколи ротний говорить, що за кермо сяде саме він. Хоча Віталій не має прав на керування транспортом. Але там, де він їздить, патрульних ніколи нема.
На його думку, водіїв на фронті недооцінюють. Хоча вони виконують дуже важливу роботу. Щоразу, коли виїжджають, ризикують.
— Наш транспорт для ворога — пріоритетна ціль, — говорить Віталій. — При першій нагоді росіяни намагаються знищити автомобіль, який потрапляє у їх поле зору.
На посаді командира відділення він давав можливість своїм підлеглим стріляти з усіх видів зброї. Під час стрільби видно, у кого з бійців є хист до того чи іншого виду зброї.
— Пригадую, як один з хлопців взявся стріляти з кулемета, — розповідає військовий. — Дивлюся й очам не вірю: він ніби народився для того, щоб бути кулеметником. Тільки в роботі можна зрозуміти, хто чого вартий і на якій позиції може бути найбільш ефективним.
Сто грамів для сміливості — це найгірше з рішень, до чого дехто вдається. У цьому переконаний співрозмовник.
— Моя порада — не пити, бо після ста грамів правильного рішення не вдасться прийняти, на війні все треба обдумувати на тверезу голову, — каже військовий. — У мене на гражданці був період, коли тягнувся до чарки. На війні сам не п’ю й інших застерігаю.
Не заводь друзів
— У мене був друг, справжній, — продовжує Віталій. — Звали його Андрій. Він родом з Кіровоградщини. Ми називали одне одного братами. Та й інші про нас говорили: брати. Андрій шоколадки не з’їв, аби не поділитися зі мною. Так само я робив. І ось його не стало. Дуже важко пережив біль втрати. Після того зробив висновок: на війні не варто мати друга, аби потім не боліло серце, якщо його не стане.
Співрозмовник говорить, що до кожного зі його штурмової групи у нього свій підхід. На когось можна й голос підвищити, якщо є така необхідність, з іншим просто поговорити, як кажуть, душа в душу.
Страх на війні є у кожного. Хтось може його побороти, а комусь це ніяк не вдається. Тому потрібно, щоб з тим, хто вперше потрапляє під обстріл, поруч був досвідчений боєць.
Каже, є хлопці, які бояться виходити на позиції. Комусь страшно виглянути з окопу, щоб вести вогонь. Але є настільки сміливі, які вражають своєю відвагою. Віталій згадує одного з таких побратимів на ім’я Юрій.
— Ми з ним ходили на такі завдання, на які ніхто не наважувався йти, — розповідає боєць-штурмовик. — І це правда. Це можуть підтвердити ті, хто нас знає. І раптом Юра, цей сміливий чоловік, каже: «Віталя, все, більше не можу». Я з ним почав говорити, заспокоювати, а він мене перериває: «Ти знаєш, скільки біля мене людей загинуло?». Після того повезли їх митися у лазню і він не повернувся. Щоправда, перед тим здав зброю.
Ще один боєць з його групи теж залишив службу. Підійшов і каже: «Джокер, більше не можу, все, внутрішньо, не витримую». Теж залишив частину.
Цих двох побратимів він не засуджує. Вони ризикували життям у боях з рашистами. Ресурс внутрішніх сил у кожного різний. У них він вичерпався. Обидва попередили свого командира про те, що залишають підрозділ. Він доповів ротному. Зрозуміло, що їх розшукають і будуть судити…
На шоломі — камера для екстремальної зйомки
Після одного з бойових завдань командир штурмової групи зрозумів, що те, що вони роблять і як роблять, треба записувати на відео. Відтоді у нього на шоломі камера для екстремальної зйомки Co Pro.
— Найперше запис потрібен нам самим, — говорить Віталій. — Коли повертаємося із завдання, переглядаємо відео, аналізуємо, що і як робили. Бачимо помилки. Для мене важливо, як я керував боєм, як віддавав команди. Це додає досвіду. Інколи треба вищому начальству підтвердити, як працювала група.
На кожне нове завдання йде з чистою камерою і чистим мобільником. Раптом станеться так, що камера чи телефон потраплять до рук ворога, він не повинен отримати інформацію про нас.
Крім камери група має тепловізор. Віталій купив за власні кошти. Заплатив 60 тисяч гривень. Теж за свої придбав дрон. Без такої техніки складно працювати.
Окреме питання — спілкування з рідними. На початку служби Віталій намагався мало не щодня телефонувати мамі, чи сестрі, або вітчиму. Одного разу такої можливості не було. Приблизно тиждень не вдавалося вийти на зв’язок. У рідних почалася паніка. У селі заговорили про те, що він пропав безвісти.
— Не привчайте рідних до частих телефонних дзвінків, — говорить військовий. — Тоді менше буде хвилювань у вас і у них.
Після того випадку, коли його «записали» до зниклих безвісти, повідомив рідним, що буде телефонувати тоді, коли з’являтиметься можливість. Попросив, аби не хвилювалися. Бувало, протягом місяця не вдавалося подзвонити. Але вдома не ображалися на нього, бо ж попередив, що таке може бути.
Він заслуговує звання Героя
Звідки у нього стільки сміливості, запитую у співрозмовника. Його шкільні вчителі кажуть, що нічим особливим у школі не виділявся. Учитель історії Роман Трачук, нині він керівник відділу освіти територіальної громади, зізнається, що не розгледіли у своєму колишньому учневі рис справжнього Героя. Учитель пригадує, як наш співрозмовник допомагав односельцям влітку пасти корів. Не кожному подобається така робота, особливо під час канікул, декому навіть свою корівку лінь випасати, а він не відмовлявся.
Що Віталій виросте сміливим, цього у ньому не розгледіли не тільки вчителі, а й односельці. Староста села Іван Сухарук у розмові з журналістом «20 хвилин» каже, що гордяться Віталієм. При цьому не перестають дивуватися, де у нього стільки сміливості і відваги. Бо ж був таким, як усі, а став справжнім Героєм. Дехто пропонує підготувати петицію на ім’я президента про присвоєння їхньому земляку звання Героя України.
Віталій про сміливість нічого не говорить, натомість каже, що любить справедливість. Звик говорити правду у вічі. Не тільки побратимам. Начальство теж чує це з його уст. Хоча не всім правда подобається, особливо, коли вона гірка. Можливо, саме тому його відправили у піхоту. Але він проявив себе й там. Через пів року служби призначили командиром відділення.
Не раз ротний говорив, що подасть документи на його нагородження. Віталій натомість просив нагородити його хлопців. Для них випрошує відпустки. На війні справедливе ставлення до військових в особливій ціні. Це не «гражданка». Тут кожна хвилина може стати останньою в житті.
«Він фантастична людина, від його слів закипає мозок»
Про сміливість нашого земляка з 28-ї бригади дізналися з сюжету в You Tube. Запис про нього переглянули понад пів мільйона користувачів.
Розповідь з ним була записана у бліндажі одразу після повернення штурмової групи з позиції на передовій, де хлопці провели три доби. Прізвище воїна не називають, як і не згадується, звідки він родом. Але земляки одразу упізнали свого односельця.
У низці коментарів під відео йдеться про те, що такий воїн заслуговує на найвище звання держави — Героя України.
Вразила така деталь. Під час запису розмови воїна запитали, яке у нього є бажання. Він здивував своєю відповіддю. Сказав, що хоче, аби йому… відбило ногу. Уточнив: тільки до коліна. При цьому показав рукою на ліву ногу. Пояснив чому: тоді зможе нарешті поїхати додому.
Через тиждень після тієї розмови Віталію осколками посікло ногу — від коліна до стопи. Саме ліву ногу.
Він довго лікувався у шпиталі Вінниці. На час написання цього тексту автор публікації зателефонував Віталію.
— Зі шпиталю мене вже виписали, зараз проходжу ВЛК, — повідомив він. — Не знаю, що вирішать лікарі. Як нога? Повністю ступати на неї не можу. Як буде далі, визначать лікарі.
«Він фантастична людина, від його слів закипає мозок», — це один з багатьох відгуків під сюжетом у You Tube про героя нашої розповіді.
Ось ще декілька коментарів:
«Це людина із заліза!», «Такі історії потрібно показувати у школах, щоб діти знали наших Героїв», «Я передивився десятки таких відео, але ця людина, цей воїн, прямо, як постріл у серце», «Кому, як не йому, давати звання Героя України», «На таких Україна тримається!», «Він говорить, та ще й усміхається, а я слухаю і вмиваюся слізьми», «Це ж як хлопці втомилися, що просять, щоб ногу відбило, бо тоді поїде додому»…
Читайте також:
Музику війни замінить ханг, сопілка, «зозулька»… Як в «Етно Чарах» допоможуть нашим Героям
Безперебійний інтернет у Вінниці: як та за скільки отримати доступ до мережі за відсутності світла
© 2024 20minut.ua
