«Навіть врукопашну билися з кацапами». Золотий хрест отримав воїн, який пішов на фронт у 19
Автор:
Віктор СКРИПНИК
- На фронт він попросився добровольцем, коли виповнилося 19 років.
- Двічі був поранений і після того знову повертався до побратимів. Під час лікування зібрав разом з мамою гроші на автомобіль для своєї роти.
- Нині мама просить небайдужих допомогти коштами на дрон для побратимів сина. Реквізити в кінці публікації.
Коли почалася велика війна, Микита Шойнмарданов зі Жмеринки служив строкову службу. Високий на зріст, козацької статури — саме таких юнаків відбирають у роту Почесної варти Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького.
Про подальшу долю воїна журналіст «20 хвилин» дізнався від його мами пані Олесі. Під час розмови жінка час від часу відволікалася, аби прийняти благодійну допомогу від земляків.
— У понеділок, 7 жовтня, плануємо їхати до наших військових з «Червоної калини», — каже пані Олеся. — Там служить чоловік моєї подруги. Завеземо те, що просили хлопці.
Незадовго перед тим її потішив син. Подзвонив і каже: «Мамо, у мене гарна новина — мене нагородили знаком Золотий хрест, тільки що вручили і я одразу тобі дзвоню».
Прошу пані Олесю більше розповісти про сина.
«Хочу порадитися, але я вже все вирішив»
Микита служив строкову у Києві. З першого дня нападу росіян на нашу країну їхню роту направили на захист аеродрому імені Антонова.
«Мамо, не хвилюйся, — говорив він по телефону. — Строковиків на фронт не відправляють».
Після того, як агресора відкинули від столиці, підрозділ Микити повернувся у розташування бригади, на місце постійної дислокації.
Восени 2022-го Микита закінчував службу. Мама чекала повернення сина додому. Одного дня він зателефонував. Сподівалася, скаже, коли приїде. Почула зовсім інше: син сказав, що планує йти на фронт.
— Як зараз пам’ятаю, я в той день була у Хмельницькому, — продовжує розповідь пані Олеся. — Микита казав, що хоче порадитися. Звичайно, я відмовляла, пояснювала, що ще зовсім молодий. Навіть гадки не мала, що він уже все вирішив — і контракт підписав, і в дорогу зібрався. Дотепер звучать у вухах його слова: «Мамо, ми через дві години виїжджаємо».
Єдине, що встигла жінка, зателефонувати у Київ до своєї мами, бабусі Микити. Попросила зібрати щось в дорогу. І 6 листопада 2022 року Микита з такими, як сам добровольцями виїхав у Дніпро. На той час йому виповнилося тільки 19!
Друге поранення закінчилося ампутацією
Микита надіслав мамі повідомлення з номерами телефонів трьох його побратимів. Один з них — хлопець з Сумщини, звати Антон. За словами співрозмовниці, війна настільки здружила їх, що вони вже називають один одного братами.
Стільки тривожних днів, як тоді, у перший час перебування сина на фронті, пані Олеся не знала ніколи в житті. Вона й тепер хвилюється, але тоді…
Звістка про те, що сина поранило, додала зарубин на серці і сивини у волоссі. Микита тоді лікувався у Вінниці. Це трохи заспокоювало, бо мала можливість бути поруч з дитиною. Його вилікували, і мама знову втирала сльози, проводжаючи сина на фронт.
Приблизно через місяць після того вдруге отримала тривожну звістку — Микиту поранило, він живий, але поранений.
Чотири години лежав на полі бою
Дзвінок надійшов з іншого номера телефону.
— Я так боюся дзвінків з чужих телефонів, що передати вам цього не можу, — говорить пані Олеся.
Звістку про поранення Микити їй передала парамедикиня. Телефон сина розлетівся вдрузки під час обстрілу.
Військові мало діляться жахами війни зі своїми рідними. Оберігають їхню нервову систему. Це для них стало неписаним правилом — не тривожити дорогих їм людей розповідями про те, що пережили. Таким є й Микита.
Мама все-таки дізналася, що сталося з сином у той день.
Перед тим він повідомив, що йдуть на бойове завдання. Уточнив: на позиції перебуватимуть протягом трьох днів. Невдовзі отримала ще одне повідомлення. В ньому йшлося про те, що повернеться не через три, а через сім днів. Вона чекала. Але вже на п’ятий день Микиту поранило.
Як їй розповідали, син чотири години лежав з пораненням на полі бою. Обстріл був настільки щільний, що добратися до нього не мали можливості. Терпів біль. Добре, що мав сили скористатися турнікетами і зупинити кров.
Його евакуювали у Селідово. Там лікарі ухвалили рішення: ампутувати пальці на лівій нозі. Іншого виходу медики не бачили. Після операції воїна доправили до Покровська, а звідти у лікарню в Дніпрі. Остаточно його поставили на ноги у лікарні в Рівному.
Мати не нахвалиться тим, якою турботою оточили сина медики у Рівненській обласній лікарні. Каже, там і умови гарні, і колектив уважний до пацієнтів.
Поранення дістав також друг Микити Антон. Ще один їхній бойовий побратим, на жаль, загинув у тім бою.
Реабілітацію Микита проходив у Вінниці. Одного разу попросив маму допомогти йому поїхати провідати «брата» Антона. Той лікувався в Умані. Мати дивилася за хлопцями і раділа з того, якою міцною може бути дружба!
Антона першого поставили на ноги і він відправився у свій підрозділ. Якось написав Микиті, що орки спалили їхній автомобіль, і вони залишилися без коліс.
Після такого повідомлення пані Олеся разом з сином, який перебував на лікуванні, організувала збір коштів. Вдалося накопичити суму грошей, яких вистачило на купівлю автомобіля. Крім того зібрали донати на «Мавік».
Запитала про Золотий хрест
Коли мама запитала сина, за що така висока нагорода, він пообіцяв розповісти іншим разом, мовляв, це не телефонна розмова. Хоча жінка знає, що це тільки причина для відмовки.
— Він нічого не розповідав навіть тоді, коли лікувався і ми були разом, — говорить пані Олеся. — Бувало, з хлопцями розмовляв, а я випадково краєм вуха чула дещо, ото й все, що знаю.
Особливо вразило жінку, коли чула про те, як син згадував з побратимами про бій врукопашну з окупантами. Каже, розуміла, що син фізично здоровий, але уявити страшно, як це все відбувалося. Чула і про мінометні обстріли, коли голову не можна було підняти в окопі. У такі хвилини ніхто не знає, куди прилетить міна.
Жінка молиться за кожного нашого оборонця так само, як за свого сина. Просить, аби Всевишній захистив наших воїнів, щоб усі вони живими повернулися додому.
Потрібен дрон: допоможіть хоча б невеликою сумою
Антон після лікування повернувся до своїх. Нині служить пілотом дронів. Їхній підрозділ перебуває на «гарячій» ділянці фронту у районі Покровська.
Микита теж завершив лікування. Пройшов ВЛК, МСЕК. За словами матері, групу інвалідності йому не встановили, бо вважають, що рівень втрати працездатності не відповідає критерію, визначеному законом.
Але й на фронт не направили. Нині він у розташуванні частини виконує покладені на нього нові завдання. Насправді військовий шукає можливості, як потрапити знов до своїх у восьму роту третього механізованого батальйону Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького. Нині цей підрозділ стримує окупантів.
Антон повідомив Микиті, що за один день втратили два дрони. Вони їм дуже потрібні зараз.
І мама Микити знову відкрила збір. Запланувала накопичити сто тисяч гривень. Каже, дуже важко нині з донатами. Особливо на фоні таких повідомлень, як у Хмельницькому, де у голови обласного МСЕК вилучили понад шість мільйонів доларів! Каже, все одно треба допомагати нашим оборонцям, бодай невеликими сумами.
Посилання для переказу коштів у Монобанку на придбання дронів для побратимів жмеринчанина Микити Шойнмарданова:
- https://send.monobank.ua/jar/6WDEmaAyQV
- 5375 4112 2189 7726
Читайте також:
«А вдома залишилися донечки, одній три рочки, другій вісім місяців…» У Жмеринці день жалоби
У Вінниці з Меморіалу пам’яті жертв російського обстрілу жінка вкрала іграшки
© 2024 20minut.ua
