Він говорить спокійно, не підвищуючи голос. Інколи робить паузи, у яких багато пережитого. Позивний у нього – Гром. І це не про гучність. Це про внутрішню силу.
«Армія у мене в крові, – усміхається він. – Сім’я розуміла мій вибір і підтримувала. Я реально відчуваю, що я на своєму місці».
Історію нацгвардійця опублікували на фейсбук сторінці військової частини 3008 Національної гвардії України.
Служба для чоловіка почалася не з повістки, а значно раніше. Ще в дитинстві, коли він дивився на свого діда, морського піхотинця. Гром родом із Вінниччини, але життя повело на Донеччину, у Єнакієве. Там зустрів кохання, народилася його перша донька і там же почалася війна.
«Біда прийшла у 2014 році, коли на нашу землю зайшли окупанти. Звісно, я недовго думаючи, евакуював сім’ю на Вінниччину та став на військовий облік, отримав повістку і вирушив у зону бойових дій в складі сил Антитерористичної операції. Перші дні були особливо важкими. Люди ще не до кінця розуміли, що відбувається. А втрати вже були. У перші дні я втратив двох друзів, побратимів, це дуже сильно болить досі. Але ти розумієш: треба брати волю в кулак і йти далі», – говорить Гром.
Про той період він згадує неохоче. Не тому, що забув. Навпаки.
«Я й зараз тут, але велика частина мене – там. І мені досі важко це розказувати – болить», – розповідає гвардієць Гром.
У 2015 році він демобілізувався. З війни його зустріла дружина з донькою.
«Моя дитина назвала мене дядьком. Я довго був без родини, це було важко», – каже військовослужбовець.
У 2020 році уклав контракт і став до лав Національної гвардії України. Служив командиром відділення, потім командиром екіпажу бойової машини. А потім почалось повномасштабне вторгнення росіян.
«Коли подзвонили і сказали, що почалося, ми вже знали, що робити. Панікувати не можна. Паніка – це найгірше. Треба чітко виконувати накази, передавати команди і діяти злагоджено. Що ми і робили», – пригадує Гром.
Згодом чоловік пройшов навчання та став головним сержантом роти. На цій посаді він проявив себе, як відповідальний та професійний військовий. Тому командування запропонувало розвиватися далі. У 2023 він отримав офіцерське звання і став командиром протитанкового взводу.
«На Донецькому напрямку були важкі бої проти «вагнерівців» і кадрових російських військових. Але як командир, я вів за собою. Особовий склад дивиться на тебе. Якщо ти спокійний і впевнений, то бійці це відчувають. Якщо ти йдеш сам, то і вони підуть. Але для мене головне – це люди. Не як ресурс, а як люди», – наголошує Гром.
Під час штурму на Запорізькому напрямку він був командиром взводу. А, коли ротний отримав поранення, то взяв командування підрозділом на себе. Згодом і сам був важко пораненим.
«За нами полювали ворожі дрони, і один таки мене дістав. Поранення було дуже важке, евакуація складна, довга, під обстрілами. Багато факторів були проти нас, але я вижив, ногу врятували. Далі був довгий період лікування, протезування суглобу, інвалідність другої групи і нове життя. Але поруч завжди була дружина і діти – моя підтримка та опора. Це допомогло вистояти, усе стерпіти та піти далі», – каже Гром.
За мужність та героїзм гвардійця нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Після реабілітації чоловік вирішив розпочати цивільне життя, але дуже швидко повернувся на військову службу. Адже, як він часто каже, армія в нього в крові.
Головною своєю підтримкою незламний гвардійський бойовий офіцер називає свою родину: дружину, трьох дітей і побратимів. Попри поранення він робить усе, щоб помститись росіянам за загибель і скалічені долі побратимів і всіх українців.
Запис Без крику і пафосу: шлях командира “Грома” від АТО до повномасштабної війни спершу з'явиться на Вінниця Преспоінт.
