«Командире, на першому поверсі росіяни!»: історія штурмовика, який отримав ключі від квартири на березі озера у Вінниці
Автор:
Віктор СКРИПНИК
- Боєць батальйону спеціальних операцій «Еней», батько трьох малолітніх дітей, міг загинути у бою у Вовчанську на Харківщині.
- «Ми навіть попрощалися по телефону з рідними», — каже він.
- Вижив і вивів під обстрілами бійців двох відділень, серед яких було п’ятеро поранених.
- Вдома на нього чекав сюрприз — їхній сім’ї, де батько нині на фронті, і воювали двоє синів, подарували квартиру на березі Вишенського озера у Вінниці.
- Розповідаємо неймовірну історію героїзму, жорстокості війни і людської вдячності.
У сім’ї Басарабів з Жмеринської громади троє дорослих чоловіків і всі пройшли війну. Сини Андрій і Дмитро повернулися з фронту, а батько Геннадій продовжує воювати. Нині виконує бойові завдання у складі 57-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.
Вінницькі підприємці брати Роман та Володимир Затайдухи подарували сім’ї Басарабів квартиру. Її площа 50 квадратних метрів. Знаходиться у таунхаусі на березі Вишенського озера. Житло оформили на батька. Хто з трьох військових оселиться у новому помешканні, вирішать на сімейній раді.
«Мамо, дивіться, там лебеді плавають»
Ключі від нової квартири помешкання отримував Андрій Басараба разом з мамою пані Галиною. Їх передали брати Затайдухи. Зробили це безпосередньо на сходах будинку. Від вхідних дверей до води — рукою подати. Очевидцем урочистої події був журналіст сайту «20 хвилин».
—Мамо, дивіться, на озері лебеді плавають, — каже Андрій і показує рукою у тому напрямку, де плавають білокрилі птахи.
—Їх тут багато збирається, — говорить підприємець Геннадій Затайдух. — Бувало, зграя пролітала над головами будівельників, у такий момент доводилося припиняти роботу.
Коли підійшли на берег озера, побачили ще одних водоплавних птахів, неподалік крякали качки. Навколишня обстановка тиша, вода — все це заспокоювало військового Андрія, який пройшов через пекло війни і був за мить від загибелі.
Мама з сином оглядали квартиру і все ще не вірили, що відтепер це їхня власність. таке навіть не снилося.
«Біжи скоріше, мені ще твою дитину хрестити».
До війни він служив у роті особливого призначення обласної поліції. У поліцію прийшов після армії. Строкову служив у президентському полку. До речі, його брат Дмитро теж служив у цьому полку. Тільки Дмитро виконував завдання у роті почесного караулу, а в Андрія була відповідальніша служба — він снайпер.
У батальйон спеціальних операцій «Еней» бригади Національної поліції «Лють» прийшов разом зі своїм близьким товаришем — Василем Бабенком. До війни разом служили у Вінниці в поліції, обидва — у роті особливого призначення.
—Коли я сказав Василеві, що йду на війну, він жартома запитав: «А мене візьмеш з собою?» — розповідає Андрій. — Так ми опинилися у батальйоні «Еней», що входить до складу бригади «Лють».
Він з усмішкою згадує один епізод, хоча ситуація була драматична. Коли перебіжками перебиралися по мосту через річку Вовча у Вовчанську, Василь постійно підганяв його такими словами: «Біжи, Андрію, скоріше, мені ще треба твою дитину хрестити».
Бігти треба було не тільки швидко, а й ховаючись, час від часу, за металеві конструкції мосту. Ворог не припиняв обстрілювати наших воїнів. Всі були в амуніції. Чого вартий тільки бронежилет! А ще зброя. Серед них було п’ятеро поранених. Андрій серед них: тіло посічене осколками, куля застрягла у тілі, у нього дотепер, навіть після тривалого лікування, не діє ліва рука
—Не повірите, тоді, під час перебіжок по мосту, один з бійців стрибнув у воду, — говорить співрозмовник. Це диво, що не втопився, що куля не зачепила і вплав добрався до берега.
У Басараби троє неповнолітніх дітей: старша і молодша донечки, а середульший син. Після виходу з пекла у Вовчанську родина охрестила наймолодшу донечку. Хрещеним батьком був той само Василь Бабенко, який підганяв друга на мосту через річку Вовча у Вовчанську.
«Де ця дідькова водокачка?»
Десятого травня 2024 року росіяни розпочали наступальну операцію на півночі Харківської області. Наступали, зокрема, на місто Вовчанськ. У середині травня частина російських підрозділів уже контролювала деякі райони міста. Серед тих, хто зупиняв ворожий наступ на Вовчанськ, були бійці двох відділень батальйону спеціальних операцій «Еней» штурмової бригади Нацполіції «Лють». Одним з них командував Андрій Басараба. На той час він виконував обов’язки командира відділення.
Його розповідь схожа на кадри із захоплюючого фільму.
—Перед тим, як прибути в район бойових дій, ми здолали велику відстань, —згадує Андрій. — Стомилися, звичайно. А тут одразу команда: висуватися на завдання. Мали зайти на об’єкт під назвою «Водокачка» і утримувати його до ранку. Це був один з флангів, звідки проривалися у місто окупанти.
На завдання йшли бійці двох відділень. Андрій каже, що майже всі військові були з Вінниці. Він командував одним відділенням, а друге було у підпорядкуванні командира взводу.
Дотепер пам’ятає день, коли йшли на завдання. Було це 16 травня, під вечір. Перші сутінки впали на землю. Де знаходиться об’єкт, їм показали на карті. Частину дороги їх підвезли на «броньовику», далі йшли пішки. Йти довелося під постійними обстрілами.
За словами співрозмовника, їм так і не вдалося натрапити на ту «дідькову водокачку». В якийсь момент вони розділялися на групи, аби розширити територію пошуку. Нічка видалася ще та! Зв’язок з командуванням перервався.
Врешті-решт, після тривалих пошуків зайшли в одне з недобудованих приміщень. Однак швидко зрозуміли, одноповерхова будівля — не краще місце для оборони.
Неподалік виднілася 2-поверхова споруда. Приблизно о другій ночі розвідали, що це за будівля. З’ясувалося, що це приміщення лікарні. Воно пустувало, не було в ньому ні хворих, ні медиків. Після детального обстеження коридорів і кабінетів розмістилися на другому поверсі. Звідти можна було контролювати дві переправи через річку Вовча. Однак на той момент бійці про це не знали.
— У нас не було «очей», — говорить Андрій. — Тому не розуміли, що розташувалися у стратегічному об’єкті. — По-друге, нас було зовсім мало, щоб повністю зайняти таке велике приміщення: два крила і між ними невеликий коридор.
Після відновлення зв’язку вони доповіли, де перебувають два їхні відділення.
На той час ще не знали, що будівля лікарні стане для них місцем жорстокого бою з окупантами.
Два рази стріляли по своїх
—У другій половині дня ми почули приглушені голоси, вони долинали з першого поверху, — продовжує розповідь Андрій Басараба. — Двоє наших спустилися до низу і побачили там двох чоловіків. А далі все відбулося миттєво. Наші запитали: ви хто, у відповідь почули слово на російській мові. «Сємь», — сказав один з незнайомців. Наш у відповідь випалив своє слово: «восємь» і здійснив постріл.
Андрій каже, що тим двом повезло, бо в них стріляв той, хто зробив це не дуже влучно Тільки поранив одного. Ті двоє встигли забігти у підвал і там забарикадувалися.
Їх було двоє, але рюкзаків залишили чотири. Оглянули їх і побачили на них наші шеврони, всередині лежали пляшки з водою із знайомими етикетками, значить, куплені у наших магазинах. Цигарки теж наші. Ми вийшли на зв’язок зі своїм командуванням, розповіли ситуацію, а нам відповідають: «Це ми надіслали вам на підмогу чотирьох бійців з 57-ї бригади».
—Хлопці виходьте, ми свої, почали говорити їм через двері підвалу. — розповідає Андрій. — А вони кажуть, не вийдемо, і край. Ми вже їм відомі усім слова говоримо — «паляниця», «залізниця», нічого не допомагає. Довго довелося переконувати. Зрештою, вийшли всі четверо: двоє старших, двоє молодші. Запитуємо їх, а чого російською говорите? «Бо я так звик». — почули від одного з військових, якого могли відправити на той світ. Пораненому надали допомогу. Доручили їм пильнувати за всіма входами в лікарню, аби ворог не пробрався нам у тил.
Другий раз по своїх уже стріляв наш кулеметник. Сталося це під час бою з окупантами. Росіяни зайшли у приміщення лікарні. Намагалися піднятися на другий поверх. Спершу наші відбивалися. Однак ворогів було більше, ніж наших військових. Бій продовжився на другому поверсі. Події відбувалися хаотично. Не завжди вдавалося зрозуміти, в якому кабінеті, чи палаті, знаходяться наші, а де орки.
—Під час перестрілки чую хтось кличе кулеметника, — продовжує Андрій. — Кулеметник забігає, відчиняє двері у кабінет, де я знаходжуся і починає стріляти. Мене збило з ніг. Не знаю, які сили врятували у той момент. Без поранення не обійшлося. На щастя, воно було незначне: зачепило плече і «броник». Тоді ж поранення отримав взводний, але вже від пострілу росіян. Взводний теж вінничанин. Ще один наш земляк, Костя Цимбал, на жаль, загинув.
Бої в лікарні тривали майже три доби. Стільки часу наші бійці провели без сну.
О п’ятій ранку по телефону попрощалися з рідними
—На третю добу перебування у приміщенні лікарні ми зрозуміли, що нам звідси живими не вибратися, — говорить військовий. — В одного з наших залишився телефон. Ми по черзі дзвонили рідним. Давали зрозуміти, що ситуація дуже непроста. Зрозуміли, що на допомогу сподіватися марно. «Двохсотого» Костю Цимбала і пораненого взводного вдалося забрати військовим, які приїхали на двох автомобілях багі. Як їх забирали, то окрема історія. Я просив начальство, щоб нас підтримали, щоб дали можливість хоча б трохи відпочити, бо ми вже від безсоння не орієнтувалися у просторі. Вояки з 57-ї бригади, ті, яких ми мало не розстріляли, інформували про ситуацію своє начальство. Після того декілька разів прилітали наші дрони і скидали на голови орків вибухівку, але росіяни, як і ми, знаходилися в приміщенні лікарні. Їх було більше і вони всіляко намагалися знищити нас. Від згорілого пластику важко було дихати. Ми розуміли: або нас тут уб’ють, або задушимося від їдючого диму пластику. Просто вийти з приміщення не було можливості, бо росіяни взяли під приціл виходи. Треба було щось змінювати кардинально.
Медичного «евака» не буде, добирайтеся самостійно
Андрій Басараба на той час залишився один з двох командирів відділення. Взводного, який опікувався другим відділенням, забрали пораненим. Андрій звернув увагу, що біля одного з торцевих виходів з лікарні розташовані руїни розбомбленої аптеки. Все одно за ними можна сховатися від вогню. Від виходу з лікарні до аптеки приблизно 15-20 метрів. Але цей вихід під контролем кулеметника росіян. Він на другому поверсі. З іншого вікна працює кацапський автоматник.
—Ти йдеш зі мною, — сказав командир одному з бійців, який влучно стріляє. — Я беру на себе кулеметника, а ти даєш чергу з автомата у друге вікно. Всі інші у цей момент швидко залишають лікарню. Нам вдалося перебігти до аптеки. Я заліг у рівчаку і вистрелив з РПГ, це гранатомет «Муха», у вікно, де працював кулеметник. Тут мені неабияк допомогли навички снайпера. Російський кулеметник одразу замовк. Хлопці, які вибиралися останніми, бачили, як його тіло зависло у вікні.
Але як тільки я встав, мені прилетіло. Звалило з ніг. Подумав, що відірвало руку. Насправді прострелило під ключицею. Ми знали, де знаходиться наш СП (спостережний пункт – Авт.). До нього треба було пробігти квартал по зруйнованих будинках. Однак там на нас чекало розчарування. Повідомили, що медичного «евака» не буде. Порадили добиратися самим. Сказали, що спершу треба зійти вниз до моста через річку Вовча, перейти його, а там уже нас зустрінуть. Міст теж прострілювався. Група, яка мала прикривати наш перехід, з’явилася пізніше, вже тоді, коли ми були на протилежному березі. Там теж треба було ще здолати певну відстань, щоб нас підібрали українські військові. Одному з наших відірвало руку. Ми наклали йому п’ять турнікетів. Пізніше орки виклали відео у Тік-Ток. Вони зняли, як крили нас вогнем під час переходу через міст.
Чому саме Басараби отримали житло?
Це запитання журналіст сайту «20 хвилин» адресував підприємцю Володимиру Затайдуху.
—У сім’ї Басарабів троє чоловіків були на війні, сини повернулися з фронту, а батько продовжує воювати, — каже пан Володимир. — Такі люди заслуговують не тільки на подяку, а й на матеріальну підтримку, бо ми всі у боргу перед нашими захисниками. Ми розмовляли з багатьма людьми у поліції. Запитували, кого б вони назвали з тих, хто був на війні, а тепер потребує житла. Прізвище Андрія Басараби звучало найчастіше. Ось так випав вибір на бійця бригади «Лють».
Під час розмови з підприємцями Романом і Володимиром Затайдухом вони обмовилися, що готують ще один сюрприз для наших захисників. Про що йдеться, не стали уточнювати.
—Спершу зробимо діло, а вже тоді повідомимо конкретику, — говорить Роман Затайдух.
Під час зустрічі з Андрієм Басарабом і його мамою пані Галиною підприємці подякували військовому за наш захист, а його мамі сказали слова щирості за виховання такого мужнього і людяного сина. Людяність Андрія відчувається у розмові з ним. Бажаємо воїну щвидше одужати, а його діткам і дружині міцного здоров’я і удачі в житті. Батькові — повернення з фронту з Перемогою.
Читайте також:
«Не знаю, чия в мене нирка»: після операції гайсинчанку запросили у Київ на роль моделі
Зупинилось серце талановитого музиканта та автора пісень про Вінницю Юрія Воронюка
© 2024 20minut.ua
