Відчуйте силу природи: запрошують на прогулянку місцями, які надихали Коцюбинського
Автор:
Марія ЛЄХОВА
- Вінничан запрошують на екскурсію стежками Михайла Коцюбинського в Сабарівському лісі.
- Як відчути силу природи і насолодіться красою Вінниччини — у матеріалі.
Серед мальовничих пейзажів Вінниччини, оточеної зеленими дібровами та золотими нивами, народився талановитий письменник Михайло Коцюбинський. Саме тут, на лоні природи, в нього зародилася любов до слова та бажання передати красу рідного краю.
— Запрошуємо Вас на прогулянку Сабарівським лісом по стежці Коцюбинського, під час якої можна не лише насолодитися шелестом могутнього лісу та життєдайною силою Південного Бугу, а й також почерпнути натхнення в місцях сили та єднання з довкіллям, яке зачаровувало видатного вінничанина майже 150 років тому, — передає головний туристичний сайт міста.
Зупинка «Сабарівський ліс»
У Сабарівському лісі привітно простягають свої віти природні довгожителі, величезні кремезні дерева, основна порода з-поміж яких — граб. Цей рід дерев нараховує близько сорока різних видів. Прогулюючись сабарівськими лісовими просторами, можна зустріти на своєму шляху і граба серцелистого, і граба звичайного, а ще каролінського, східного або чорного. Між іншим, грабові ліси часто називають чорноліссям, оскільки вони не поціловані сонечком, а навпаки затінені природою.
Про унікальність цього дерева можна говорити чимало, адже він і в господарській діяльності приносить значну користь: так з листя виробляють ефірну олію з ароматним запахом, часто застосовують і для виробництва косметики, а найголовніше — використовують в народній медицині. Зокрема вважається, що квітка граба допомагає прибрати різні застійні явища та вивести небезпечні онкотоксичні речовини з організму. Саме тому вони часто стають інгредієнтом для виготовлення засобів з метою лікування пухлин головного мозку.
Наші пращури свято вірили в те, що будинки, зроблені з грабового зрубу є найбезпечнішими, оскільки блискавка ніколи не потрапить у граб. А на початку XX століття з грабів взагалі виготовляли лопаті для гвинтових літаків.
Загалом же у Сабарівському лісі переважають дубово-ясенево-грабові насадження, які гармонійно доповнюють один одного. Найвищий ярус утворюють саме дуб черешчатий та ясен звичайний. У другому ярусі переважають граб звичайний, берест, липа серцелиста та клен гостролистий. Зрідка з-поміж них проростають і берези бородавчасті та черешні лісові.
Третій «поверх» же у свою чергу відведений ліщині звичайній, бруслині бородавчастій, свидині, крушині та іншим рослинам підліску. А щодо останнього ярусу, то у широколистяному лісі його займають саме трав’янисті рослини, серед яких можна помітити такі цінні лікарські види, як скополію карніолійську та цибулю ведмежу (занесені до Червоної книги України).
Окрім цього, рано навесні тут масово розвиваються рослини-ефемероїди: підсніжник, пролісок, ряст, зірочки жовті (останніх вкрай рідко можна побачити в приміській зоні лісових масивів).
Зупинка «Дубове кільце»
Галявини, на якій ми зараз перебуваємо, оточена численною кількістю черешчатих дубів, які постійно тягнуться до світла. Дорослий дуб для нормального зростання споживає близько 200 літрів води на добу, оскільки лише при наявності достатньої кількості вологи він може вирости до 30 метрів у висоту. До речі, в деяких гігантів діаметр стовбура перевищує 3,5 метра, і навіть тоді, коли дерево припиняє зростати, його товщина всерівно продовжує збільшуватися.
Дуб є довгожителем серед дерев, а вік деяких екземплярів перевищує 1000 років. Недаремно в народі 80 річницю подружнього життя величають саме «Дубовим весіллям», яке є символом довголіття, свідком приходу у цей світ нових поколінь та підтвердженням того, що вічне кохання існує (на честь такої славної події ювілярам прийнято дарувати подарунки з деревини дуба).
А чи знали Ви, що чорнила, якими писали до кінця XIX століття, виготовлялися з дубового листя? Точніше із наростів на листі, яке називається гал (або цецидія). Рецепт його виготовлення був наступним: сік із галів змішували із залізним купоросом, при цьому додаючи у загальну масу клей. Як не дивно, таке чорнило не засихало, а, навпаки, досить тривалий час продовжувало залишатися свіжим та придатним для використання.
Щодо плодів дуба (жолудів), то їм знаходили застосування і в медицині, беручи до уваги той факт, що вони володіють бактерицидними властивостями. Так, їх часто використовували при лікуванні кашлю, панкреатиту, виразці. Крім того, вони ще виконують і харчувальну функцію, так як є їжею для багатьох тварин. Голуби, качки, свині, кабани, олені, білки та миші із задоволенням поїдають їх. До речі, трюфелі (найдорожчі гриби) ростуть саме біля цих дерев.
Прямуючи до річки Південний Буг, у глибині лісу можна побачити й численну кількість великих мурашників. Колонії мурах – це абсолютно необхідна частина лісової фауни, адже вони виконують безліч екологічних функцій. Недарма саме мурах прозвали санітарами лісу. Ці всеїдні, універсальні хижаки, активно поїдаючи личинок шкідливих комах – жуків, метеликів, гусені, – беруть активну участь в регулюванні їхньої кількості та збереженні лісу. Так, за сезон один великий мурашник лісових мурах знищує від ста тисяч до одного мільйона комах.
Щодо рудих лісових мурах, то вони взагалі належать до роду і підроду Formica. Підраховано, що середня сім’я таких комах за добу знищує до двадцяти тисяч шкідників, а за сезон до п’яти мільйонів. Одне сімейство мурашок (до трьохсот тисяч особин) у радіусі 200-300 метрів від мурашника знищує усіх шкідників. Тож, якщо на гектар лісу є бодай три-чотири мурашині сім’ї, то шкідникам тут однозначно робити нічого.
Зокрема, поїдаючи насіння рослин, мурахи сприяють їх поширенню, оскільки далеко не всю здобич їм вдається дотягнути до мурашника. А іноді вони виступають в ролі запилювачів квітів, так як дуже люблять поласувати нектаром.
Зупинка «Рельєф Сабарова»
Спускаючись вниз по терасі Південного Бугу можна помітити сліди водної ерозії ґрунтів та те, що на поверхні уже відкрились лесові відклади, над якими сформувалися сірі та світло-сірі лісові ґрунти. Зверніть увагу на коріння дерев, які окремими останцями залишилися на схилі. Так дерева, міцно тримаючись корінням за ґрунт, запобігають його вимиванню.
Наблизившись до Південного Бугу, Ви побачите мальовничу заплаву річки. Неозброєним оком помітно, що рослинність цієї території значно відрізняється від лісової. Тут, як і в лісі, можна виділити окремі «яруси» або пояси, а саме:
- пояс прибережних рослин (сусак зонтичний, стрілолист стрілолистий, частуха подорожникова, калюжниця болотна);
- пояс водних рослин (глечики жовті, зрідка – латаття біле);
- пояс підводних рослин (елодея канадська, різак водяний алоєвидний).
До речі, поруч із останніми двома поясами мирно вживаються й такі вільно-плаваючі рослини, як: жабурник звичайний та ряска мала.
Зупинка «Історія Сабарова»
Люди проживали на території Сабарова з давніх-давен, про що свідчать знайдені у районі Сабарівського мису кременеві знаряддя праці пізнього палеоліту, яким більше 20 тисяч років, керамічні вироби хліборобів-трипільців, яким понад 5 тисяч років, та інші матеріальні рештки археологічних культур.
З історичних документів слідує, що історія Сабарова своїм корінням сягає сивої давнини. Зокрема, одна з перших згадок про село датується 1545 роком, коли в описі Вінницького замку згадували село Саборів, розташоване в закруті річки Бог, як маєтність Івашка Вороновицького. Припускають, що саме він володів цими землями разом із Миском Степановичем, володарем П’ятничан.
Відомий історик Валентин Отамановський у свою чергу припускав, що поселення могло виникнути ще наприкінці XIIІ століття.
Щодо самої назви поселення, то в документах XVI-XVII століття її перекручували по-всякому. Для одних це був — Сабарів, для інших — Саборів, в оригіналі Литовської метрики та в її копіях – Цаборов, тоді, як на мапі Ґійома де Боплана 1650 року воно взагалі було позначене як – «Sebarov».
Щодо власника, то історичні джерела свідчать, що в 1582 році Сабарів належав пану Семену Сабаровському. Відповідно, у 1603 році село вже вважалося дідичними (успадкованими) землеволодіннями роду Саборовських.
З плином часу його власниками стали інші особи. У першій чверті XVIII століття Сабарів уже належав Міхалу Радзімінському, який у 1725 році передав це село у заставну оренду своїй доньці Анні як посаг з нагоди її одруження з Міхалом Ґрохольським. З такого подарунку молодята впродовж двох років мали отримати – 10 000 злотих прибутку, адже згідно з передшлюбним контрактом посагом на той час вважалися саме кошти. Згодом разом з іншими володіннями батька Анна все ж таки успадкувала Сабарів і він, як свідчать історичні джерела, щонайменше на декілька десятиліть став частиною маєтностей Ґрохольських.
Мальовничий, розкішний тодішній Сабарів, який з трьох сторін був оточений вкритими лісом пагорбами, навряд чи міг не захоплювати своєю красою. А зважаючи на те, що неподалік протікала ріка Бог, яка чарувала своїми синіми водами, можна зробити лише один висновок – ще в ті часи це був надзвичайно приємний для зору краєвид.
Зупинка «Сабарівське городище»
У кількасот метрах на схід від греблі на лівому березі Південного Бугу збереглася унікальна пам’ятка нашої прадавньої історії — Сабарівське (Лучанське) городище, яке іноді ще називають «Скіфським». Його відкрили учні Вінницького реального училища під керівництвом історика-аматора, священника Івана Шиповича, ще на початку ХХ століття. Вони вірно датували його епохою скіфів, хоча у подальшому професійні археологи так і не зуміли знайти матеріальних предметів, натомість було чимало знахідок києворуського часу Х–ХІІ століть.
Городище побудовано за всіма мілітарними правилами скіфів, досі збереглися оборонні вали, а от завойовники усі предмети побуту знищили; воно має овальну форму та з трьох сторін оточене валом, площа сягає близько 11 га, а територія розділена двома паралельними валами на дві частини. Загальна протяжність основного валу — 1100 метрів, висота з зовнішнього боку – 3 метри. За 360 метрів від основних валів городища, на іншому пагорбі, є ще один вал з ровом, котрий простягається з заходу на схід і має довжину близько 300 метрів, тоді як висота – три метри, а ширина – близько чотирьох метрів. Три горби, на яких розкинулося городище, називають «Трьома братами».
Якщо ж рухатись по стежині вздовж Південного Бугу схилом до іншого валу городища, то на шляху трапляються балки, в пониззі яких протікають струмки. Це яскравий приклад «живлення» річки підземними та джерельними водами. Такі балки є окремими екосистемами, де на схилах формується рослинний покрив, відмінний від лісового.
Тут можна побачити килими барвінку (так звані барвінкові схили Сабарова), а також сон широколистий, що має лікарські та фарбувальні властивості. Ця рослина більш відома в народі як сон-трава, анемона, сон-зілля чи сонник, а серед українців Канади вона взагалі відома як крокус прерій або дим прерій.
Зупинка «Геологія Сабарова»
Цікавою є екскурсія й до геологічної зупинки, де в районі Сабарова річка вступає в смугу поширення кристалічних порід. Долина її тут стиснута гранітними берегами, а ширина русла в районі греблі Сабарівської ГЕС сягає 70-85 м. Правий берег високий і скелястий, лівий навпаки – низький та частково заболочений.
Так, рухаючись від одного валу городища до іншого можна спуститись по схилу вниз, ближче до Бугу. Одразу помітним є те, що на узбіччях з’являються виступи гірських порід. Це так звані подушкоподібні кристалічні гірські породи. Вони можуть бути представлені гранітами, пегматитами, чарнокітами, габрогнейсами, діоритами, граніто-діоритами, діабазами та ще деякими особливими породами. Чому подушкоподібні? Тому що брили, які виступають на схилах, зазнають постійної вітрової та водної ерозії, внаслідок чого щільна кристалічна порода згладилася та набула обтічної форми.
Український геолог Микола Безбородько у 1935 році виявив на території Вінниці і Сабарова нові, ще тоді невідомі і недосліджені гірські породи, які мали свій особливий набір мінералів. Вчений вирішив їх назвати іменем місцевості, на якій вони були виявлені. Отож, вінніцит – гіперстен-гранатовий лейкограніт, який має високий вміст альмандину, різновид гранату; та сабаровіт – антипертитовий лейкочарнокіт. До цього часу для вчених залишається загадкою, як чарнокіт, який міститься в сабаровіті, опинився саме тут, в Сабарові, адже чарнокіти зустрічаються переважно в глибоко еродованих докембрійських фундаментах Африки, Антарктиди та Індії. Для прикладу, основа всесвітньо відомої статуї Христа-Спасителя в Ріо-де-Жанейро складається саме з чарнокіту. Іще одна гірська порода з патріотичною прив’язкою – україніт або ж іншими словами – кварцовий монцоніт, яку вчений назвав в честь України.
Всі ці породи унікальні і тому, якщо такі ж будуть виявлені в інших місцях Землі, океанах або ж навіть на інших планетах, їх можуть так само називати вінніцитами і сабаровітами.
Зупинка «Гідрологія Сабарова»
Заплава річки Південний Буг незвичайна, створена штучно. Справа в тім, що це колишній кар’єр, де видобували гірську породу для господарських потреб. Рівні, круті схили скель тут називають стінкою, адже вони дійсно схожі на рівну прямовисну стіну. Хоч це улюблене місце для проведення тренувань зі скелелазіння, проте не варто підходити надто близько до стінки, адже тут можливі обвали уламкового матеріалу.
Ідея побудови ГЕС у Вінниці виникла ще напередодні Першої світової війни. У 1915 р. шведські фахівці обирали місце для будівництва і почали працювати над проєктом станції. Споруджена вона була у 1923 році, а на початку 1924 року запущено гідроелектростанцію високої напруги (на ній ще досі працює ця турбіна, виготовлена в Австрії).
На території Сабарівської ГЕС також розташоване водосховище, яке дає змогу накопичувати та зберігати досить велику кількість води, що використовується не лише жителями Вінниці, а й також мешканцями найближчих сіл та робітниками підприємств. Гребля на цьому місці також була створена штучним способом. Саме завдяки їй виникла різниця рівнів води перед греблею та за нею.
За період існування греблі станція пережила дві великі аварії. Перша трапилась 1 серпня 1984 року, коли вийшло з ладу кріплення, яке утримувало один із восьми щитів (потік води вирвав щит, розвернув і відніс на 200 метрів від ГЕС). Тоді у Вінниці зникла річка, вона практично витекла. Вінничани залишились тоді без води на 10 днів, поки вона не прийшла з верхньої течії.
Друга аварія трапилась у лютому 1986 року. Робітники ГЕС готувалися до пропуску весняного паводка: перевіряли роботу щитів, які тримаються на тросах, підіймали їх та опускали й не побачили як під кригою один з тросів прогнив. В результаті на щиті намерзла вода, внаслідок чого його вага збільшилася вдвоє. Один із тросів просто не витримав такої напруги, тому й обірвався. Щит впав униз і його вирвало.
Але тоді навіть у такій екстремальній ситуації фахівці все зробили оперативно: кинули ремонтні шандори і перекрили воду, після цього відремонтували всі 8 щитів.
Зупинка «Скеля Коцюбинського»
Переважна більшість творчих людей шукають затишку та усамітнення, працюючи над чимось особливим. Таким був і видатний вінничанин Михайло Коцюбинський. Він жив біля міського шумного ринку зі всіма його тодішніми особливостями – відсутністю холодильників, випорожненнями тварин, їх забоєм на продаж, тому серед городян були популярними прогулянки навколишніми місцинами пішки, човнами, кіньми тощо.
Михайло Михайлович низиною лівого берега, поза приватними маєтностями, чимчикував до Сабарова. Але міг також підпливати сюди на човні. В родині Коцюбинських переповідали, що було у письменника улюблене місце, де він перепочивав. За спогадами співзасновника Вінницького обласного краєзнавчого музею Георгія Брілінга, молодший брат письменника Хома уже у 1920-х роках показав камінь, орієнтуючись на власні спогади про мандрівки Михайла за місто. Так народилася легенда про скелю і камінь Коцюбинського.
Тут з-під авторського пера могли бути написані перші — хай і не найдовершеніші — художні твори молодого письменника: «Андрій Соловійко», «21-го грудня, на Введеніє» та інші. На камені по цей час проступають викарбувані цитати з повісті «Fata Morgana», які свого часу підхопила радянська ідеологія («Не буде більше бідних й багатих, земля всіх нагодує. Народ сам скує собі долю, аби тільки не заважали. Осі будинки, покої, по яких перше блукала одна несита і загребуща людина, тепер підуть під школи. Тут будуть збиратись люди, там будуть читання»), а меморіальну табличку, на якій нанесено текст «Трудящі Вінниччини відзначають цю скелю – улюблене місце, де відпочивав і писав свої твори Михайло Коцюбинський», після 1940-х перемістили вище через підняття рівня води у Сабарівському водосховищі.
З 1976 року «Скеля Михайла Коцюбинського» — це геологічна пам’ятка природи, об’єкт природно-заповідного фонду Вінницької області, своєрідна окраса Південного Бугу, вік якого становить близько 2,15 мільярди років (це майже половина часу існування планети Земля).
Читайте також:
Лайфхаки досвідчених рибалок: коли починає клювати карась і як його привабити
На Вінниччині викрили браконьєрів, які виловили риби на понад мільйон гривень
У річках України завершився нерест, але рибалки мають дотримуватися норм вилову риби
© 2024 20minut.ua
